дівчатками
– … Дивлюся на жінок, у кого дорослі дочки, і чесно заздрю білою заздрістю! – розповідає пенсіонерка Тамара Львівна. – Доньки їм і дзвонять регулярно, і в гості запрошують, і онуків привозять! У моєї сусідки дві дочки, так їй взагалі ніколи нудьгувати. Вона в їх сім’ях, у вирі їхнього життя з головою, то в однієї, то в іншої дочки! З онуками гуляє, на дачу їх бере. Зяті приїжджають, допомагають постійно. Меблі пересунути, продукти привезти, фільм завантажити – ні з чим проблем не має! …
– Тамаро Львівно, а що, у вас не так?
– У мене син! Пам’ятаю, бабуся говорила – мовляв, бідна ти, Томка, пацана народила! Доньку треба було! Син, говорила, до вінця, а дочка – до кінця! Я тоді сміялася тільки. Говорила бабусі, що різні є і сини, і дочки, що все від виховання залежить, тобто від батьків. Якщо в дитини душу вкладати, то і віддача буде… А тепер ось на своєму досвіді переконалася: права бабуся була! Сини – чужі діти! як їх ні виховуй, як не рости – все тільки «до вінця»!
– Тамаро Львівно, даремно ви так! У вас чудовий син. Успішний, самостійний, порядний – такий, як треба!
– Ех, кому тільки треба… Син одружився недавно, я дуже була за нього рада. Дівчинка хороша, молоденька, студентка останнього курсу. І що ти думаєш? Ця гарненька, молоденька за два роки нас посварила вкрай. Син тепер повністю в її родині! Марина Вікторівна – те, Марина Вікторівна – се, і підвезе її, і привезе… Марина Вікторівна – це свати, невістчина мати, ну, ти розумієш… Син ще й ображається, що не допомагаю їм з молодою дружиною. У мене квартира є, маленька, однокімнатна, я її купила як підмогу до пенсії, тепер здаю. А син, виявляється, раніше думав, що я їх з дружиною туди пущу, поки вони на своє не накопичать…
– Зрозуміло. Претензії висловив?
– Ну не те, щоб прямо претензії. Але образа у нього є, мабуть, зі слів дорогої невістоньки та її сім’ї. Стала з ним розмовляти і витягла це з нього… Я в шоці! Кажу – а що ж тобі Марина Вікторівна і її чоловік не допомагають, якщо вже на те пішло? А він, уявляєш, каже – їм нічим допомогти, але вони, якби могли, все віддали! Ось так ось. У родині невістки всі ідеальні, і тільки я – чужа, стара, відрізана скиба. Добре, хоч розуму вистачило в квартиру їх не пустити. Хоча й спочатку була така думка. А зараз думаю – Бог відвів. І без квартири б залишилася, тому що це тільки пустити легко, а ось вигнати завжди проблема. А найголовніше – така ідеальна, як Марина Вікторівна, все одно б не стала. Куди вже мені! …
******************************************************************
– Я ось все життя думаю – ну чому свекрухи ось такі? – міркує з подругами Тетяна, невістка Тамари Львівни. – Ось хоч мою взяти. Вічно чимось незадоволена! Вічно їй все не те і не так. Синові дзвонить постійно все з якимись проханнями – приїдь, допоможи, почини, відвези! Ну але ж сама не стара ще жінка! Прекрасно можна і таксі викликати, і слюсаря якогось знайти… Треба ж розуміти, що син працює, плюс у нього сім’я. Дружина вагітна! Чому потрібно неодмінно зробити так, щоб син все кинув і поїхав до мами на інший кінець міста тільки тому, що у неї «Фейсбук» на компі не відкривається?
– Тань, ну а якщо правда не відкривається «Фейсбук», а їй треба комусь щось написати терміново?
– І що? Он, сусідку б попросила, у неї постійно гостюють внуки-підлітки, допомогли б. Моя мама ж якось дає раду? Нікого не смикає! Спокійно чекає, коли ми приїдемо на вихідні і допоможемо, або викликає фахівців. Чому свекруха так не може?
******************************************************************
Син – дійсно «чужа дитина»? Молоді сім’ї, як правило, будуються навколо сім’ї дружини?
А може, винятки лише підтверджують правило?
Згодні з прислів’ям «Син до вінця, а дочка до кінця»?
Як у вашому оточенні?
Що думаєте?
