дівчатками
Жорсткувате, але чесне звернення до всіх «мучениць» – до нас також! Адже і ми любимо позаламувати руки «він мене не цінує!», «вони мене використовують!», «я вічно за всіх віддуваюся!», «я задля вас стільки роблю!». Цей героїчний образ страдниці типовий для наших «широт»: нам з дитинства втовкмачують, що страждання – це благородно, вони роблять нас кращими, чистішими і духовнішими.
Так от, погана новина для всіх, хто думає так само. Страждання саме по собі нікого не робить чистішим, духовнішим і ближчим до небес.
Страждання дається людині для того, щоб зрозуміти – вона йде не туди. Страждання – це не мета, це інструмент, навігатор, сигналізація. Коли людина відчуває біль – це знак «Зміни ситуацію». Дуже проста система сповіщення.
Наприклад, живе жінка з п’яницею чи неробою чи самодуром чи гульвісою. Страждає, зрозуміло. Але не бачить в цьому сигнал самій собі: «зміни це!». Не живи з тим, хто тобі заподіює муки. Не переконуй себе, що цей вічний біль – медаль на груди, і чим більше страждать, тим більше щастя «впаде на голову» потім. Страждання породжують лише нові страждання і більше нічого.
Інший приклад: людину не цінують на роботі, зневажають, мало платять. Теж страждає. Але продовжує там працювати. А потім жаліється: мовляв, «що ви знаєте про життя! Ось я натерпівся!»
Духовний ріст починається не зі страждання. Він починається з питання: «Що мені зробити, щоб змінити це?».
Але замість цього ми, як в анекдоті, «колемося, але продовжуємо їсти кактус». Тому що так заведено в нашій культурі: терпіння і жертовність – головні чесноти. Навіщо? Щоб отримати сумнівний статус страдниці, а в кінці життя – сакраментальне «відмучилась, бідненька.
Духовне зростання починається з моменту усвідомлення «я страждаю, і я хочу це змінити». Не важливо, як довго ви щось терпіли – двадцять років чи двадцять хвилин. Тривалість страждань говорить не про вашу жертовність чи героїзм, а про те, що до вас туго доходить…
