дівчатками
«Колись старша за мене знайома, яку я завжди поважала, сказала мені приблизно таке: «Найпотрібніша людина в моєму житті – це я. Я завжди вкладаюся передусім в себе. Без мене нічого не буде. Тому головне, щоб мені було добре…»
Це мене тоді обурило, я навіть не стрималась і хмикнула: як це, головне – я? А як же діти? Як сімейні обов’язки, хворі батьки, обставини і самопожертва? Як сувору правду життя поєднати з цією презумпцією безумовного егоїзму?
А через два роки зі мною сталося от що. В моїй сім’ї почалося цунамі. Ми купили квартиру в кредит, яка, крім величезних іпотечних внесків, вимагала тонни кахлю, ламінату, шпалер і грошей у великих купюрах. У той же час зліг дідусь, що жив з нами. А на роботі уклали новий контракт, за який я вхопилася – бо потрібні ж гроші. І не лише на кредити, а на вступ доньки до вишу. Донька натомість встала дибки – мовляв, не хочу нікуди вступати.
Я, як могла, намагалася все владнати. Наче жонглер щодня суміщала ролі незамінної працівниці, доглядальниці за лежачим дідом, уважної дружини та дбайливої матері.
І знаєте, що? Усі довкола були мною незадоволені.
Чоловік закидав, що я стала нервова. На роботі чекали традиційних звитяг, і обурювалися, чому їх немає. Дочка продовжувала “кадрити”. Ще й мама постійно демонструвала образи – їй, мовляв, не вистачає уваги.
І ніхто не питав, а як же мені. Я ніби засіла на дні криниці і дивилася на світ через маленький отвір чужих потреб: зроби, купи, попери, принеси, здай, звари.
Першим здав мій тиск – він різко підскочив. Потім я, завжди здорова жінка, посипалася вся – полізли дивні хвороби, причому кілька за раз. А потім мене, як Попелюшку в одній туфлі, забрали з роботи на швидкій…
От тоді я згадала стару знайому. Вона була права. Я намагалася кожному дати максимум. Черпала для цього саму себе величезними порціями. Думала, що я – бездонна діжка.
А от і ні. Дно є. Я дійшла до свого і ледь не втратила не лише всіх, а й себе. Дідусь все ж помер, з чоловіком мало не розлучилися, донька таки не вступила і влаштувала бойкот.
Я лежала в палаті – хвора, самотня, без свого головного ресурсу – себе. Зараз збираюся по краплинках, як ртуть із розбитого градусника. Склеюю, додаю. Вкладаю. І добре, що вчасно отримала цей урок.
Не можна черпати себе нескінченно. Залишайте себе собі. Порожнє нічого не дасть іншим. Ні дитині, ні стареньким батькам. І чоловік теж не буде щасливий.
Ваш головний ресурс – це ви. І якщо хочете зберегти інших, побережіть перш за все себе. Ось такий феномен».
Олеся Іванова
