дівчатками
«Мене звуть Саша Олексіївна», — представилася вона, і ми охоче заржали, думаючи, що наша нова фізручка жартує. І не зрозуміли, чого це вона не посміхнулася у відповідь, а, підібравшись, як рись перед стрибком, окинула нас крижаним поглядом.
Незабаром старшокурсники нам пояснили, що дивна фізручка Саня (весь універ кликав її Санею) не вимовляє слів із буквою «р». Ніколи. Чи в неї якесь рідкісне захворювання, чи не менш рідкісний невроз, але ніхто жодного разу не чув, щоб Олександра Олексіївна сказала щось із «р».
Юні балбеси безжальні. Ага, вирішили ми, перевіримо, у нас ти заговориш. Не вийде, попередили «діди»: до вас три курси намагалися. Не розкололася.
Саню можна було показувати у «Хвилині слави», якби тоді ця передача була. У житті я не повірила б, що людина може настільки віртуозно і так винахідливо справлятися з дико важким завданням, не виглядаючи при цьому комічно. Ні, вона не відмовчувалась, навіть коли її відверто провокували. Вона завжди відповідала, підтримувала розмову, але, боги орфоепії, синоніміки та психосемантики, як же фантастично вона це робила!
Замість «стрибати через коня», вона говорила «літати над конем». Бруси вона називала ціпками, вправи – завданнями («сьогодні виконуємо завдання»), парк – садом, університет – вузом, корпус – частиною, журнал або зошит – тетрадкою, день народження – хепі бездей. Для дівчаток вона вела секцію аеробіки, називаючи її фітнесом. Вона завжди хвалила нас: “гуд шейп” – замість “хороша фігура”. Замість “руки” – “кінцівки”, замість “права” – “не ліва”.
Неймовірно, але Саня примудрялася говорити яскраво та смачно. Її мозок вибирав з різних мов відповідні слова і компонував фрази, мальовничості яких могли б позаздрити Рильський та Сковорода.
Студентам, у яких літера «р» була в імені та прізвищі, вона давала прізвиська. Деяких називала по батькові, і частенько якийсь Васильович чи Олегович вдавав, що звертаються не до нього. Тоді Саня надовго льоділа, і нам ставало ніяково.
Шкода, я не записувала перла Сані і мало що пам’ятаю. Хрещатик вона називала “головною вулицею”, використовуючи орієнтир “далеко від ЦУМу” або “біля ЦУМу”. Універмаг «Україна» мав «великий магазин на площі Перемоги». Театри: Івана, Лесі. З місяцями взагалі був прикол: «початок весни» – березень, «ближче до травня» – квітень, «за серпнем» – вересень.
Вона була веселою, і, пройшовши карантин – перші уроки-знайомства – ми полюбили нашу дивакувату фізручку і із задоволенням дуріли на її заняттях. Не перестаючи, втім, грати у гру «Залови Саню». І вона знала, що на неї полюють. Її постійна напруга, її постійне очікування, що ось-ось вона послизнеться, видавали її занадто рівна спина, надто широка посмішка, надто тривожні очі. Розмовляючи з тобою, вона ніби поводила вухами – чи не ховається в засідці мисливець із рушницею?
Коли я розповідала комусь про Саню, ніхто не вірив: «Та гаразд, не може бути, щоб вона жодного разу не прокололася». Я б сама не повірила такому. Але – факт. Не прокололася. Квест «Впіймай Саню» так ніхто і не виграв.
Через багато років я зустріла Саню на фуршеті з нагоди запуску нової лінії відомого косметичного бренду. Вона майже не змінилася: худенька, з тією ж балетною поставою, тільки замість хвостика – стильні кучері.
«Здрастуйте, Сашко Олексіївно!» – Підійшла я до неї з келихом шампанського. І обмерла, почувши: «Клич мене Олександр-р-р-рой!» Її «ррр» було дуже незвичайним, розхристим, хриплуватим – ніби мурчить сотня застуджених котів – але зовсім не жахливим. У мене вирвалося: “І ось через це ви ….?” – «Пр-р-р-едставляєш? – Вигукнула Саня. – Все життя! Все життя стежити за собою, і вдома, і не вдома, не давати собі поблажок, думати, що і як говор-р-р-иш!». – «І вдома? Що, з батьками? І з чоловіком? – І з чоловіком, і з сином, і з татом, і з мамою, – підтвердила Саня. — Вони, звичайно, чули, як я р-р-ричу, але я вдома теж шукала заміну слів: щоб бути в тонусі і не р-р-розслабитись на людях». – І коли ж ви розслабилися? – «Нещодавно, – сказала Саня. — Коли стала р-р-р-ботати консультантом з косметики і побачила, скільки у жінок комплексів, і як вони заважають їм жити. Я жахнулася: так я ж сама устр-р-роіла тюр-р-рму! Добр-р-ровільно. Ось дур-р-ра! Мені набридло боятися. Як же це здорово – не боятися!».
І ми цокнулися шампанським.
Тетяна Пєткова
Джерело
