дівчатками
Спочатку ти, звичайно, тримаєшся. Ти маєш правило двох стін на випадок «Смерчів» і «Градів», ти навчилася розрізняти вхідні та вихідні (або сподіваєшся, що навчилася і радієш, коли кажуть: «Це наші», навіть якщо розумієш, що може бути і ні). Ти навчилася спати на підлозі, потім у коридорі. Потім у тамбурі. Ти знаєш, коли працюють продуктові, та покірно вистоюєш черги. Тобі здається, що ти звикла і загалом жити можна.
А потім прилітає до сусіднього будинку. Або в тебе над головою (стелю проб’є однозначно) ти чуєш літак. Його страшний свист. І лункий «бух», від якого вібрує будинок і вібруєш ти. Не має значення, коли, але в якийсь момент ти вирішуєш, що більше не витягуєш і їдеш у безпечне місце. Воно може бути тут, в Україні, щоби недалеко. А може й ні. Молдова, Польща, Румунія, Німеччина. Куди вистачить сили, туди і їдеш. З грошима, які збирала на різне. З маленькою сумкою, щоб не тягти, бо не знаєш, де і скільки тягнеш.
Ти не дивишся прощально на свою квартиру, бо знаєш – повернешся. Але всередині дірка такого розміру, що ФАБ-500 зі свистом пролетить.
І ти їдеш. У безпечному місці – в Україні чи далі, у тебе спочатку отупіння. На інше місто чи іншу країну ти дивишся і не бачиш, тобі не цікаво. Події відбуваються на автоматі – поїхати на орендоване житло, знайти, дізнатися, зателефонувати, зарядити телефон. Потім ти спиш, бо дорога вимотує, а тим більше, коли вона з дому. І не факт… Ну, ти, звичайно ж, у це не віриш ні на секунду.
І ось зібралися ми, українці, у безпечних куточках України чи далі. Матері з дітьми, молоді дівчата, літні жінки, чоловіки, які оберігають сім’ї та чекають свого часу. Зібралися ми, і нас однією великою хвилею топить туга. Ми не вдома. Ми бачимо інше спокійне місто та іншу спокійну країну і не віримо. Ми бачимо людей, які ходять до магазинів (а у твоєму місті черги в один відкритий на районі продуктовий), купують одяг у торгових центрах (у твоєму місті його обстріляли), посміхаються (у твоєму теж усміхаються), ходять до кафе (ні). А ти не віриш. Ти привіз із собою війну. І ця суміш гіркоти, туги за домом і якогось дивного почуття зради, ніби тобі треба зараз бути під обстрілами, як тим, хто залишився, а не тут, у безпеці – ця суміш нестерпна.
Я хочу сказати всім, хто зараз відчуває таке. Я розумію вас. Українці, всі, хто опинився у безпечному місті України чи далі – видихніть. Видихніть і закрийте очі. Подумайте, що ви робите найкраще. Хтось добре розбирається у логістиці і може курирувати процеси доставки гуманітарних вантажів. Хтось уміє шити, хтось пече. Хтось уміє покласти будь-який рашистський сайт за півгодини. Хтось пише новини, щоб ми були поінформовані. Відкрийте очі та зрозумійте – ви не принесете користь нашій Україні, якщо помрете під бомбою. Будь-який живий та здоровий українець – це добре. Це те, що так хоче виправити наш ворог. Навіщо приносити йому таке задоволення?
Війна закінчиться нашою перемогою. Ми зірвемося зі всіх своїх безпечних місць і знову заповнимо собою поїзди, рейсові автобуси та попутки. Ми летітимемо додому. Ми знову плакатимемо, але цього разу, бо всередині дуже щасливо. Ми з любов’ю почнемо відбудовувати свої життя та країну, в якій хочемо це життя провести. Ми відразу купу всього заплануємо – зустрітися з усім світом, сходити в кіно, випити мартіні на літнику, купити квіти собі та бабусі. Наревітися, нарешті. У себе у ванній кімнаті. У безпечній ванній кімнаті.
А поки що до перемоги ще треба зчепити зуби і робити справи, давайте робити справи. Поки наші хлопці на передових вибивають залишки повітря з легень погані, давайте робити справи. Тому що робити справи – це найефективніші ліки проти будь-якої третьої стадії від Арестовича.
Тримаємося! Перемоги за нами.
Автор Юлія Акімова
