дівчатками
А, знаєте, що я зрозуміла?… Тільки те, що в цьому світі так швидко, так нещадно, так рано йдуть у нікуди людей, немає більшої дурості, ніж жити так, наче ти безсмертний…
Нерозумно пишатися тим, що ти років п’ять, як розлючений на когось…
Безглуздо не дякувати близьким за щоденний потік турботи та любові, який ми швидки сприймаємо як належне…
Ми не безсмертні, щоб колекціонувати нещастя.
Безглуздо брати в облогу тих, кому ми не знадобимося навіть на День Великого Безриб’я, і безглуздо з жалю бути з тими, хто і нам не здався на те ж голодне свято…
Дурно носитися з кожним своїм чихом.
Безглуздо загнити в бездіяльності, знайшовши виправдання йому в тому, що нас не долюбили сто років тому самі недолюблені наші батьки.
Нерозумно вічно шукати тих, хто вирішує за нас наші проблеми…
Цілком можливо, що знайдуться, але тільки ми у своєму житті вже опинимося не на ролі власників.
Нерозумно бігати до незнайомих людей, щоб сказати їм про те, як вони нам не подобаються…
Є відмінне правило, яке звучить гордо: ЙДИ МИМО…
Безглуздо відмовлятися від любові та кращих шансів, боячись відсутності гарантій.
Їх просто немає, і не буде…
І, нарешті, безглуздо поселити в собі великого і тупого папугу, який день у день кричатиме, як заведений, що легко сказати, але важко зробити…
Важко, не сперечаюся – щось робити взагалі важко.
Але не важче, ніж пробурчати все життя, зазираючи в чужі вікна.
Доброго ранку, друзі мої!
Ми не безсмертні, щоби колекціонувати нещастя…
Автор Ліля Град
