дівчатками
Дивовижна штука – життя.
У дитинстві здається, що 28 років – це вік напівживого старого.
В 28 ти не розумієш, як 40-річні ноги тягають. І навіщо. Легли б уже й лежали, що блукати дарма, пісок свій розкидати всюди…
А потім ти сам стрімко влітаєш у цей вік і тобі смішно згадувати себе, того, маленького й дурного, що так думав.
І ти розумієш, що в 35 років можна закохатися як підліток і створити найщасливішу родину.
У 38 – побудувати будинок, переїхати, почати все з нуля. І буде чудово.
У 40 кинути роботу, без якої ти себе не уявляв два десятки років, поїхати на війну, і ні про що не шкодувати, озираючись назад. Жодного дня не шкодувати ні про що.
А після 40 знаходити друзів. Таких, не прочитавши від яких «доброго ранку» — ти починаєш нервувати і все валиться з рук. Ось над чим би я посміялася 20 років тому!
А в 44 до тебе раптом приходить хтось із минулого і пропонує… ну як би вам пояснити… очолити загін льотчиків-винищувачів, наприклад. Або збудувати ресторан на Північному Полюсі. Або поїхати дресирувати індійських слонів. Неважливо.
Ти відмовляєшся, кажеш: «Ви помилилися, я не те, що вам треба, я не вмію, он скільки гарних і розумних це вміють, навіщо я вам?».
А тобі відповідають: “Спробуй. Ну спробуй. Це дуже цікаво!”.
Ти пробуєш – і виходить. Пробуєш трохи сміливіше — і знову виходить. А через тиждень хтось твоїм ротом каже: «Не сперечайтеся, я зроблю по-іншому, по-своєму, я краще знаю» — тим людям, яких ти запевняв, що не знаєш і не вмієш. І вони сміються по-доброму, і знову все виходить.
І ти знову ні про що не шкодуєш, озираючись назад. І розумієш, що готовий залишити те, без чого ще вчора себе не тямив.
Років у 60 я, напевно, стану першою космічною туристкою-бабуською. А в 80 народжу дитину. Ну а фіглі, це вже я точно вмію і в мене виходить.
До чого в цьому житті можна застосувати слово “пізно”? Ні до чого. Поки ти сам так не думатимеш.
© Галина Созанчук
