дівчатками
Спочатку біжиш і біжиш. І не зовсім розумієш, що друг твій уже не біжить із тобою. Він відстав…
Так у дитинстві можна непомітно піти від батьків, втратити їх і навіть не зрозуміти цього спочатку. Ідеш і йдеш. Говориш із мамою чи з дідусем. Точніше, сам щось кажеш, розповідаєш, дивишся на небо, на дерева чи на вітрини магазинів… А потім раптом розумієш, що ти один. Ти йдеш один, поряд нікого немає. І починаєш озиратися, шукати поглядом улюблене обличчя.
Добре, коли знайдеш і з плачем побіжиш до мами. Зі сльозами полегшення. А у дорослому житті не знаходиш того, хто відстав. Вони кудись повертають непомітно і зникають з поля зору. А ми це розуміємо не одразу. Ми якийсь час йдемо і дивимося на всі боки. І щось розповідаємо незрозуміло кому. Думали, їм розповідаємо. А їх нема.
Так буває уві сні, а тепер наяву. Оточення непомітно рідшає. Треба міцніше тримати за руку тих, кого любиш. Вони важливіші за дерева, небо, прилавки, вітрини і все інше. Важливіше нескінченного монологу себе. Найважливіше. Не можна втрачати близьких з поля зору, може, тоді вони довше залишаться з нами?
Але ми оглядаємось надто пізно. Залишається сподіватися, що ми таки зустрінемося. Вони нас знайдуть або почекають, адже вони десь поруч. Просто ми втратили їх з поля зору…
Анна Кір’янова
