дівчатками
– Доця, альоооо…
О, чую! Гарно чую. А ти, чуєш маму?
У тебе єсть номер тіліфона куми? Якой куми? Та мойой куми!
Є?
То харашо. Значить оце мама з тобою побалакає, а потом ти набереш мою куму і скажеш, що вербу йдем сятить, як обично.
Нє, доця. Нє. Сама я їй позвонить не можу. Бо ми вже три дня, як не говоримо. Даже по тіліфону, доця не говоримо!
Нє, не горшки побили.
Вікна …
Та хай тебе Бог милує – не бив ніхто нікому вікна! Ти шо забула скіко той стіклопакєт стоїть?! Приблизно стіки, як в моєй молодості запуск космонавта на орбіту!
Шо случилося, шо случилося…
Случилося, доця!
Отак воно буває – думаєш шо знаєш людину, довіряєш їй, даже більше як самой собі, а воно оказується таке подле, наче його не на українській землі сотворили, а скльопали дето за ср@ним порєбріком!
Всьо началося мирно і спокойно. Ми з той падлюкой, ну з кумою, договорилися не мить до Паски вікна. Рішили, що помиємо опосля.
І доця, якби вона не начала той разговор, то нічого б не було! Бо пока за ті вікна не балакали , я за них даже й не думала! Стоять собі і стоять. Не миті, то й не миті.
Но коли ми про вікна побалакали, я вже ні про що не могла думать. Тілько про то, що скоро Паска, а вікна не миті!
Доця, то було наче провал у пам’яті. От наче я тільки счас сидю коло тілівізора, дивлюся новості – а бачу свої немиті вікна. І тут бац – і всьо!
Шо всьо?
Та то: не зогляділася, як вже стою і мию ті вікна. Надворі ніч. Темно, хоч в око стрель. Но я їх мию, бо я себе знаю – пока я їх не помию, я ні спать, ні їсти, ні пити не зможу!
Я думала, що вночі, потемки ніхто не побачить. І всьо буде мирно і спокойно. Но та подла женщина, оказується сподтішка плюнула мені на шибку лушпайкою од насіння. Чуєш – тіпа контрольну мєтку зробила, чи я митиму вікна, чи не митиму!
А я, в отлічії од неї – людина добра і терпеліва! Коли я побачила, що вона тож помила вікна …
Нє, доця! Мама не плювала їй на шибки лушпайками од насіння! Мама воспитана людина. Потому я просто пальцем на шибці намазюкала їй хрест.
Як оберег. Од дурного розуму і од зглазу! І я мєжду прочім, бачила що той хрест ісчез! Но та падлюка ( я про куму), брехала мені шо то дощ помив вікна. Саме главне, доця, шо той дощ, загубив під вікнами ковпачок од ”Містера пропера “! Який продвинутий дощ! Але я здєлала вид, що вірю у дощ зі срєдством для миття повєрхностєй!
Я не хотіла скандала. А кума скандал схотіла і скандал зробила.
Боже, щоб ти чула, шо вона кричала! Шо кричала! Шо я нарошне помила вікна вночі, щоб люди виділи, що я хазяйка, а вона – не хазяйка! Та людям і без вікон не повилазило, яка вона хазяйка! Но мова не про то. Мова, доця, про утрачене довєріє і про то, що розумна людина хоч щось і бачить, то промовчить! А там розуму нема.
Та ладно.
Та шо первий раз, чи шо?
Но пока, я з нею не балакаю.
Ото й кажу – набереш і скажеш, що вербу йдем сятить, як обично.
Бо то, доця – кума! То почті кровна родня, даже єслі воно таке дурне, що плює на шибки лушпайками од насіння.
Так ти поняла?
Скажеш – шо вербу, йдемо сятить, як всігда.
Давай, моє кохане дитятко, пока.
Піду, у врем’йонці вікна помию. Паска ж скоро!
