дівчатками
Чим менше хоче взяти на себе твій супутник, тим менше хочеться взяти на себе. І навпаки…
Секрет щасливого та веселого шлюбу…
Мій батько, коли йому було сімнадцять років, побачив на ярмарку дівчинку. Чотирнадцятирічна дівчинка в синій сукні з блакитним бантом. І закохався. Чекав, коли їй виповниться вісімнадцять, попросив її за дружину і отримав її за дружину. Він її любив…
Вони були досить бідні фермери, мама доїла корів, робила всю роботу, але вони жили і раділи кожному пережитому дню, до кінця. І це було щиро, так зворушливо та чудово!
Я бачила, як хороші люди в добрих сім’ях сваряться, кому піти поставити чайник. У нас лайка йшла тільки у зворотному розумінні — кожен хотів піти поставити чайник. Кожен хотів узяти на себе. Коли твій супутник хоче взяти на себе більше, то хочеться взяти ще більше… Тут цікавий механізм, я його простежила. Чим менше хоче взяти на себе твій супутник, тим менше хочеться взяти на себе. І навпаки. Тут зворотний зв’язок. І батьки рвали один в одного з рук домашні справи, неприємні доручення, важкі завдання — все це кожен хотів зробити за іншого…
Ще я пам’ятаю, як тато вранці, коли голився, співав, і мама йому казала: «Перестань співати — не можна зосередитись!»
А мама працювала тоді в якихось дошкільних закладах та писала вранці звіти. А тато їй відповідав – дивно, чому такі речі запам’ятовуються, – він казав:
«Я не співатиму, а ти колись думатимеш: як шкода, що він більше не співає, як добре, щоб він заспівав».
Ось це я пам’ятаю, цю фразу я пам’ятаю: «Як добре б, якби він заспівав». Щасливим і веселим виявився їхній шлюб — єдність душ і прагнень, і такого шлюбу я не зустрічала ні в кого — щоб він був не тільки глибокий і серйозний, але радісний і веселий у цю хвилину…
І щоранку починалося з молитви батька — він благословляв Бога за те, що йому послали цю чудо-дружину, цю чудо-любов, це чудо-почуття. І ось ми в тіні цього великого кохання, обожнювання, виросли …
***
Потім я запитала:
– А мама?
— Мама померла десять років тому.
Я говорю:
– Господи, а батько?
– Батько живий.
— Як же він тяжко пережив, мабуть, смерть матері?
– Що ти! Він щодня благословляє Бога, що біль розлуки випав йому, а не їй.
Астрід Ліндгрен (у перекладі Ліліанни Лунгіної)
