дівчатками
Потрібно рухатися не зважаючи ні на що. Робити прості та доступні речі. Прибирати вранці постіль, чистити зуби та гуляти із собакою. Поливати квіти, годувати кота, готувати їжу та мити посуд. День у день щось обов’язкове і знайоме має тримати тебе в твоєму житті, не дозволяти тобі лягти і померти.
Відмічати кожен свій крок: змогла. І начхати на те, що інші в цьому марафоні тебе обійшли і не захекалися. Нині не час для змагань.
Зараз треба триматися за побут, за звичні дрібниці, навіть якщо вони тепер здаються безглуздими. Вони зшивають розірване полотно життя, штопають, з’єднують.
Нагадують: ти дихаєш. Ти ходиш. Ти можеш щось, нехай менше ніж раніше. Ти стоїш на землі. Земля тримає. Повітря заповнює легені. Світ звалився, але не весь. Не до кінця. Планета продовжує обертатися. Щось лишилося. І треба вистояти. Потрібно чіплятись. Повертатись.
Тому що найважчі часи рано чи пізно пройдуть. І якщо ти здасишся і не дотягнеш, ти ніколи не побачиш, що дотерпіти залишалося, можливо, зовсім небагато. Зовсім трохи — і стало б легше.
Оля Майєр
