дівчатками
Бажаю вам у житті лише двох речей — здоров’я і того, щоб удома на вас хтось чекав…
Деякі речі особливо глибоко розумієш у порівнянні. Цінуйте тих, хто чекає на вас вдома…
Коли я вийшла заміж, то почала дзвонити у двері. Свої двері. Двері власної квартири. У ті самі двері, які завжди відчиняла ключем, із самого першого дня, коли до неї переїхала. Звичайно, там був дзвінок, але ним майже ніколи ніхто не користувався. Мама мала запасні ключі. А більше до мене ніхто не приходив.
Вдома я зʼявлялася вночі. Сусіди були впевнені, що я працюю «дівчиною на виклик». Приїжджаю пізно і привозять мене різні чоловіки.
Чоловіки справді були різними. Таксистами. А працювала я «редактором на виклик». Приповзала втомлена після роботи і падала обличчям у ліжко. Які там клієнти, тьху, тобто гості?
Я звикла до того, що вдома на мене ніхто не чекав. Нема кому було відчинити двері. Тільки кішці. Але вона не вміла. З цього приводу я особливо не страждала, прямо скажу. Звикла і тихенько раділа: добре — жодних сюрпризів, тиша та спокій. Що ще потрібно?
І ось я вийшла заміж і несподівано, серед інших насолод, відкрила для себе ще одну: дзвонити у двері. Чоловік працював удома. Тому, повертаючись, я дзвонила. Іноді це траплялося кілька разів на день.
Тірлінь-Тірлінь.
Тірлінь-Тірлінь.
Тірлінь-Тірлінь.
— Навіщо ти відриваєш людину від роботи? – обурювалася мама. — У тебе є ключі!
– Ти не розумієш. Це таке задоволення, коли хтось тобі відкриває, — говорила я.
Я брехала. Це була не просто насолода. Це було щастя. Знати, що за цими дверима на тебе тепер хтось чекає.
Тірлінь-Тірлінь.
Чути кроки, бачити, як повертається ключ у замку, клацає ручка.
Тірлінь-Тірлінь.
Бачити радість в очах, посмішку, розуміти, що одна людина дуже тобі рада і нудьгувала, навіть якщо ти лише виходив за хлібом.
Тірлінь-Тірлінь.
Якщо ви довго не жили самі, ви нічого не знаєте про це.
Іноді чоловік відчиняв двері спокійно, брав у мене сумку, допомагав зняти пальто, обіймав і терся щетиною по моїй щоці. Іноді він мав аврал, він висів на скайпі, тому робив промовисті знаки руками, швидко цмокав мене в ніс, і тікав працювати далі. Але це нічого не змінювало. Я вже була в захваті, як людина з хронічним тонзилітом, що нарешті дорвалася до морозива.
Головне — жодного разу, жодного разу він не розсердився, не псіханув і навіть не спитав:
— Ти забула ключі?
Мов розумів, що не в ключах тут справа.
Так воно й було.
Так воно й лишилося.
Так воно й буде.
Я бажаю вам у вашому житті лише двох речей — здоров’я і того, щоб удома на вас хтось чекав.
Решту ви самі собі намрієте і досягнете.
Навіть не сумнівайтесь!
Автор: Дар’я Ісаченко
