дівчатками
Коли тобі двадцять – не хочеш і чути,
Що довго ночами не зможеш заснути…
Що руки і ноги болітимуть дуже.
У двадцять літаєш… тоді все байдуже.
У тридцять – ти плинність часу помічаєш,
Дітей своїх ніжно за руки тримаєш.
Уже твої мама і тато сивіють,
Вони ж молоді ще… Чому так хворіють?!.
У сорок – вже діти твої вище тебе,
У них свої радощі, мрії, потреби…
Вони, як і ти колись, хочуть літати,
У тебе завдання — їм крила надати.
Уже й п’ятдесят… і не віриться навіть,
А час невблаганний і він своє править.
І діти твої почали помічати,
Що ти все хворієш, стаєш забувати…
А в шістдесят – твої руки і ноги
Немов не твої, докучають знемоги,
Онуки дорослі, у клопотах діти,
Усі вони хочуть тебе пожаліти.
Вісімдесят… Часто дивишся в небо,
Вже діти сивіють… Нічого не треба,
Аби хтось провідав, сказав добре слово.
На лаві сусіди… Тихенька розмова…
Пробігають роки, мов неспутані коні,
І сріблом малює життя твої скроні.
І двадцять тобі вже не буде ніколи,
І тридцять… і сорок… Біжать видноколи..
Тепер я скажу головну таємницю –
Життя твоє в дітях твоїх повториться.
Тому серед буднів і зла не згубися,
У памяті їхній ти світлом лишися…
К. Сорока
