дівчатками
Приголомшливий текст письменниці Олени Рог про те, як змінити своє життя.
Кажуть, які туфлі – таке й життя. Я вирішила змінити життя на краще і купила стильні туфлі в найдорожчому магазині. Ну справді, якщо від них залежить рівень життя, то чого вагатися? Треба хоча б у мріях ні в чому собі не відмовляти. Попелюшка потрапила до палацу лише тому, що розмір туфель підійшов.
Туфлі-човники бежевого кольору сиділи на нозі, немов на Попелюшці, – як влиті. І я вирішила “вигуляти” їх на роботу. Хороші речі люблять, коли їх носять.
Співробітники не звернули уваги на моє вкладення в гардероб. Усі поспішали на урок іноземної мови – у порядних компаніях службовці мають володіти мовою. І не тільки мовою тіла, кохання та одягу. Бажано ще й мовою тієї країни, в чиїй компанії ти маєш честь працювати.
– Good morning friends, – привітала нас учителька.
– І вам того ж, – подумала я. А сама ніби ненароком глянула на своє нове взуття. Вони були варті того, мої милі туфельки з найтоншої шкіри на витонченому стійкому каблучку і з золотим хлястиком. Нога здавалася стрункішою і довшою, і я почувалася так, немов у мене в жилах тече дороге шампанське.
Зрозуміло, що під одягом усі люди голі, а без туфель – роззуті. І все ж, як здорово, коли у тебе на ногах красується виріб всесвітнього бренду. Дивно, що ніхто не помітив цю красу. Можна подумати, що всі вони взуті у вироби фірми зі світовим ім’ям.
– Ketrin? – звернулася до мене вчителька. Виявляється, поки я подумки гралася в богему, вона дала групі завдання. І зараз я мала відповісти на запитання.
– Sorri, – пробелькотіла я. Вчителька подивилася на мене поблажливо.
Ненавиджу такі погляди. Він ніби каже: ну що з неї візьмеш? А що можна взяти з людини, яка нічого не збирається віддавати? Цікаво, а у що вона сама взута? Я відкинулася на стілець і подивилася під стіл. Спочатку я не повірила своїм очам. Там під столом йшло своє нікому не відоме життя. Треба сказати, що група складалася з керівництва компанії – генеральної директорки, її охоронця, бухгалтера і трьох топменеджерів. Причому, охоронець і бухгалтер були чоловіком і дружиною.
Так ось під столом сплелися дві ноги – чоловіча і жіноча, і це були ноги директорки та її охоронця. Від несподіванки я навіть не звернула уваги, якої фірми їхнє взуття. Цікаво, від кого він її там під столом охороняє? Я підняла очі й подивилася на групу. Директриса, як старанна учениця, щось писала в блокноті. А охоронець із розумним виглядом малював фігурки. Дружина охоронця посміхалася своїм думкам, які, судячи з усього, були далеко звідси. Менеджери позіхали із закритим ротом. Вчителька розповідала про правильні та неправильні дієслова. Мені хотілося переміститися під стіл і подивитися, що там відбувається. Я впустила ручку і, нахилившись за нею, з цікавістю побачила продовження. Його нога в відпрасованих зі стрілками штанах і начищених чорних туфлях не рухалася. А її – у червоних лакованих туфлях і бежевих колготках у сіточку – повільно ковзала по його щиколотці.
– Дієслова бувають правильні й неправильні, – відповідала бухгалтерка, яка була в повному невіданні того, які дієслова мали місце бути під столом.
– Цікаво, “любити, цінувати, зраджувати” – де тут правильні дієслова, а де неправильні? – думала я.
Я висунула свою ногу з-під столу і подивилася на свою обновку. Бежеві човники більше не справляли на мене такого враження. Здається, вони надто дорогі, надто бежеві й надто багато побачили. Прийшовши додому, я зняла їх, витерла, поклала в коробку і віднесла назад у магазин. Мені не хотілося більше надягати взуття, що стало свідком зради. На запитання продавчині, в чому проблема, я відповіла: “Вони занадто багато знають”…
