дівчатками
Йде по-справжньому не той, хто лякає: “я піду!” і гримає дверима так, що штукатурка обсипається. Хто кричить, скандалить по дрібницях і йде. Походить навколо будинку – і повернеться. Або вип’є з друзями, виведе їх скаргами, а потім повернеться. Або у мами поживе пару днів – і почне дзвонити, щоб повернутися. Такі люди повертаються. У них чергова валіза завжди напоготові.
Вони прийдуть.
Йдуть назавжди терплячі і спокійні. Які втішали, підтримували, згладжували гострі кути, прощали; а може, не помічали делікатно? Які завжди були поруч, як крісло або диван. Такі звичні і зручні.
Ось такі йдуть назавжди.
І марно вмовляти, наздоганяти, хапати за рукав… Вони вже пішли, навіть якщо ще можна схопити. Ось такі не повертаються.
Тому що їх довели.
Вичерпали ліміт терпіння – величезний ліміт. Розбазарили кредит любові і довіри. І коли така людина йде, в кімнаті порожнеча, яку нічим не заповнити. І в житті порожнеча. І не треба випробовувати терпіння терплячої людини, вірної і відданої.
Якщо вона піде – вона не повернеться ніколи. Навіть якщо її благати і кликати назад. Вона відповість: «можливо, колись!», а насправді це означає: «не в цьому житті!»…
© Анна Кір’янова
