дівчатками
Помітив, що давно не постить тут нічого одна знайома. Хоча раніше писала три-чотири рази на день. Ми зовсім не близькі друзі, просто знайомі давно, колись разом працювали, любимо іноді коментувати один одного, жартувати тощо. Вона немолода зовсім, живе сама.
Дивно, гадаю. І написав їй. Так і спитав: куди зникла, чи нічого не сталося?
Вона швидко відповідає: ні, не сталося, просто настрій так собі, з роботою фігня, писати нічого не хочеться.
Ну ми трохи побалакали. У переписці. Вона була явно рада цій балаканині.
І ось я подумав: усі ці наші соцмережі – вони штука прекрасна, стільки всього – котики, селфі, розмови про різні долі…
Але, можливо, одна з головних функцій – ми маємо можливість тримати людину в полі зору. І якщо щось не так, якщо вона раптом зникає – просто написати їй.
Так, деякі можуть самі звернутися: «Поговоріть зі мною!». Жінки нерідко так роблять. І всі одразу пишуть, кажуть щось хороше. Начебто просто слова, начебто нічого особливого, але це як маленька психотерапія. Жінкам таке важливо особливо. Вони істоти дуже вербальні, це раз. А два – емоційно залежні. Їм слід бути потрібними. Тим більше самотні жінки, яких у нас чверть населення.
(Втім, чоловіків, яким потрібна увага, теж повно, хоча вони намагаються це приховувати.)
Але не всі такі екстраверти. Не всі вміють крикнути “Поговоріть зі мною!”.
Хтось мовчатиме і нудьгуватиме. А дехто ще думатиме: ну-ну, подивимося, хто про мене згадає. Минає день, два, тиждень – і тиша, ніхто не пише, всі зайняті селфі та котиками. Депресія посилюється.
А якщо людині написати – можливо, трохи врятувати її від депресії та туги. Кожному важливо, щоб його пам’ятали, щоб раптом сказали: «І куди ти зник?».
Це неважко, це дрібниця, з дому не треба навіть виходити, хоч лежачи пиши. А людина, можливо, саме цього зараз і чекає.
Особливо жінки. Тим паче, восени.
Олексій БЕЛЯКОВ
