дівчатками
Мене бісить. Зараз полетять помідори. Червоні. Але я скажу…
Мене дратує це тотальне розділення людей на діяльних і бездіяльних. Ці нескінченні ярлики успішності і не успішності. Ці заклики про сраку і диван. Мене дратують! Історії про успішних людей, які наперекір бурям і стрілам йшли, повзли, лежали у бік мети. Пересилили, обтрусилися і знову побігли. Не ві-рю.
Ці “мотивуючі” оповідання з дуже виборчою розповіддю – висвітити, що треба умовчати про те, що не в тему. Ці завжди напівправдиві історії. Ось прекрасна історія про Коко, наприклад. Виросла в монастирі, велика розумниця, не сиділа не чекала, а боролася і дивіться що вийшло. А в інтерв’ю про себе Коко говорить:
“Легенда живе довше, ніж правдива історія; реальність жалюгідна, і люди завжди віддаватимуть перевагу над нею прекрасному паразитові, ім’я якому – уява”.
Я психолог і бачу багато талановитих, розумних, цікавих людей. Вони пишуть вірші, вишивають картини, малюють портрети, роблять чудові фотографії, печуть торти, захоплюються садівництвом. Але не будують кар’єру. По-перше, вони не хочуть. Але навіть не можуть у цьому зізнатися. Це стидно. А має бути стадно. Тому що у світі змагань, порівнянь та призів, твій талант, і ти цілком оцінюєшся за рівнем доходу. Решта не береться до уваги.
По-друге. Люди мають різний емоційний старт. Не матеріальний, а емоційний. Різний та закладений не тільки в дитинстві. Різний баланс прибутку/розходу енергії. І різний емоційний «залишок». Ті, хто справді може вставати і робити, давно вже встали і роблять. У них опор більше, ніж болю. Внутрішні або зовнішні. І обставин та людей, які опинилися поруч. Це не применшує їхніх заслуг. Та пояснює. І розвінчує міфи про Мюнхаузена.
Бісить навішування ярликів та відповідальності на людей позбавлених внутрішнього ресурсу. Людей енергію яких жеруть психологічні захисти, виснажливі стосунки, нескінченний стрес, як правило, навіть не усвідомлений. Люди з посттравматичним синдромом, про який вони знати не знають, але живуть із почуттям провини та сорому, за свою якусь там нереалізованість, через яку їх міряють діяльні антилопи.
Мене дратують міркування про силу волі. Немає жодної сили волі. І ліні жодної немає. Воля зростає на внутрішніх емоційних ресурсах. І лише так. Або на шкоду їм.
Мене бісчать знайки, вмійки та встигайки, разом з їхніми гаслами.
«А ось я взяла себе в руки!». Сідайте п’ять. Значить, у руках була сила. «Я стала працювати з психологом». Прекрасно, значить, були на нього гроші та інформація де знайти професіонала, а не папугу. «Мені трапилася стаття, і я змінила своє життя». Вам пощастило, зерно впало у підготовлений ґрунт. Я можу наводити нескінченні приклади. Тому що ні, не існує, розумієте, жодних шаблонних критеріїв для людей. І натяки на лінощі, неспроможність, дурість і безталанність мене дратують. Це моральні ярлики, які заганяють людей у пастки сорому та провини. З яких вибиратись ще складніше.
І мені, мабуть, треба зупинитися, бо мій гнів нескінченний. Але як же мене ось це все бісить!
