дівчатками
Усі сили йдуть зараз на адаптацію до ситуації. Ми витрачаємо свою адаптаційну енергію на пристосування. На те, щоб вижити та жити. Несемо великі витрати. Це нормально.
Але сил зовсім немає ось на що: на насильницьку ввічливість. На толерантне терпіння токсичних контактів. На те, щоб із доброзичливою усмішкою вислуховувати чужі скарги та довгі розповіді про “нещастя”, наприклад. Нещастями такі люди називають дрібні побутові сварки, образи, невдоволення.
І чемно терпіти чужу агресію, у чому б вона не виражалася, немає сил. Цілком енергії на це немає. Немає сил пояснювати собі, що людина втомилася, стривожена, у неї настрій поганий, ось він і завівся. Потрібно потерпіти, заспокоїти його, пом’якшити, нехай виговориться і виллє емоції! Раніше ми могли це чемно терпіти. А зараз – не можемо.
Просто немає адаптаційної енергії для цих побутових стресів, от і все. Вона вся витрачається пристосування до ситуації.
Одна жінка вислуховувала скарги подруги на чоловіка. Потім на роботі заспокоювала нервового клієнта. Він не хотів чекати і все кричав: “Довго ще?”. “Зачекайте трохи, зараз вже прийде ваша черга!”, – лагідно повторювала вона. А надвечір впала з температурою під сорок.
І без сил пролежала кілька днів. На щастя, хвороба не була серйозною. Це був результат терпіння, результат перевитрати енергії. Організм протестував, погрожуючи відключитися.
Це треба врахувати. Справа не в нашій доброті чи вихованні. Просто немає сил на ввічливе терпіння, немає енергії. І краще щиро про це сказати одразу. “Мені теж важко, я втомився та виснажений. І не можу бути підтримкою. Або громовідведенням. Просто не можу”.
Як тільки починається примус себе до ввічливого терпіння, якщо це не ваша оплачувана робота, за яку ви отримуєте компенсацію, ви починаєте допалювати залишки палива. Або себе, якщо паливо скінчилося.
Ось те, на що зараз немає ресурсу – ввічливе терпіння чужих капризів та агресії, у чому б вони не висловлювалися. Треба щадити одне одного. Це головне, що ми можемо зараз зробити.
Анна Кір’янова
