дівчатками
Або чи справді варто “жити для себе”?..
А з електрички йдеш зараз через похмуре приміщення, освітлене тьмяними лампочками. Нині світловий день дуже короткий. Треба прикласти квиток до турнікету та пройти. Багато людей виходить, у тьмяному світлі у всіх такі втомлені сумні обличчя, як у царстві Аїда. А біля виходу на вулицю стояв сивий дідок із сивим песиком. Маленький старий песик, волохатий, і сивий дідок, згорблений від старості, в курточці та шарфику. Обидва маленькі, стоять у кутку, нікому не потрібні та не цікаві. І дивляться кудись байдуже підсліпуватими очима…
І раптом байдужість змінилася на радість і впізнання. Дідок випростався, подався вперед, песик хрипко загавкав, натягнув повідець, навіть на задні лапки встав. Дідок посміхнувся беззубим ротом і собачка посміхнувся. І вони майже побігли до турнікету на своїх старих ніжках: ось їхня бабуся приїхала! Вони її зустрічали, ось у чому річ.
Бабуся в пуховику і береті, з сумкою, поспішає до своїх. Дідок обійняв стареньку безглуздо, як діти обіймають, поки зовсім маленькі і ручки у них короткі. І песик стрибав і трусив борідкою. І гавкав від радості. Його теж погладили, звісно. І щось лагідне сказали, я не розчула. А потім дідок узяв сумку і вони пішли. Двері відчинилися. Мертве світло скінчилося, ми вийшли з царства Аїда. А на небі світить повний місяць, зірки горять, дме свіжий вітер. Вони йшли втрьох, щасливі – вони зустрілися. І ще багато разів зустрічатимуться. Завжди. Тому що за розставанням слідує зустріч, треба просто почекати небагато.
А жити собі – це нікого не чекати. І нема кого чекати. Проходиш через турнікет і йдеш собі один під місяцем.
Живими нас роблять близькі люди, ось що думаю. Яких ми шукаємо поглядом у натовпі і посміхаємося від радості. Нам не так багато треба. Зустріти своїх та обійняти. І піти під місяцем додому разом.
Анна Кір’янова
