дівчатками
Так хочеться навіть найсильнішій і сміливій людині, щоб його почекали за дверима, коли він зуби лікує або іспит складає. Або проходить небезпечне завдання. Навіть смертельно небезпечне завдання не так страшно проходити, коли на тебе чекають за дверима. Просто чекають – і все. Але дорослій людині соромно просити когось як у дитинстві: ходімо зі мною!
Ти просто зачекаєш на мене за дверима! Тому що можуть відповісти: «Ти що, маленький?» або ще гірше: «Не влаштовуй істерику!». Або просто скажуть: «Вибач, у мене справи!». І йдеш один, самостійно і бадьоро: і зуби лікувати, і небезпечне завдання виконувати, і іспит складати – доросла людина все це робить сама. І справляється сама. І повертається додому, каже: «Все нормально!» – якщо спитають. Або не спитають… А іноді не повертається – всяке у житті буває; всяке лікування, різні завдання та випробування, які ми проходимо самостійно. І не просимо почекати за дверима – це смішно у нашому віці.
Все ж таки так потрібно, щоб хтось з нами пішов і нас почекав. Почекав, поки ми вийдемо і запитав: “Ну як все пройшло? Все нормально?”… Набагато більше шансів буде, що ми відповімо: «все пройшло добре! Дякую, що ти на мене зачекав!», – або «почекала». Але так рідко це буває, коли хтось іде з нами і чекає. А це так важливо – насправді важливо.
Анна Кір’янова
