дівчатками
При зустрічі з такою людиною страждає той, хто готовий любити і віддавати. Холодне серце – найсильніший біль.
«У мене прекрасний будинок, дорога машина, улюблена робота, надійні друзі. Але у мене ніколи в душі не спалахували зірки при думці про кохану людину. Напевно, я не вмію любити. Мене цьому не навчили»
Слова, сказані Кирилом, психологи чують досить часто. Існує думка, що діти, яких не любили, виростуть дорослими, які не вміють любити. Якщо прийняти це за аксіому, то вийде, що є щасливі, «Богом поціловані», люди, що передають своїм нащадкам здатність любити. А інші, нещасні, приречені жити без любові.
Але життя показує, що це зовсім не так. Нелюбимі дочки можуть стати люблячими дружинами і мамами, а ті, що не знали любові, сини щиро любити і бути коханими. Але дитячі травми (до яких відноситься дефіцит любові і відкидання батьками) необхідно опрацювати, а паростки любові потрібно «поливати, удобрювати і дбайливо вирощувати». А на це потрібен час, бажання і умови.
Ті, кого травмували в дитинстві (часті скандали, холодність, байдужість або жорстокість з боку батьків), блокують свої почуття, щоб не було так боляче. Їх висока емоційна чутливість поступово покривається захисною бронею, але всередині неї живе невичерпна жага любові.
Кирило сам давно зрозумів, що боїться прихильності, боїться відповісти на чиїсь почуття. «Мене не раз називали бездушним, а я і не сперечаюся. Не відчувати, не переживати, не страждати – цілком комфортний стан. Почуття завжди непередбачувані, вони штовхають людей на непередбачувані вчинки. Я дозволити собі цього не можу». Але, пригнічуючи бажання любити, травматик пригнічує весь спектр емоцій, які супроводжують це почуття, збіднюючи своє життя.
Травматики добре відчувають один одного, тому з часом «притягуються», створюючи такі «травматичні» пари. У житті Кирила була подібна історія. «Я думав, що закохався. Але вона була така ж, як я, – не вміє любити. Це були болісні відносини. Вона то наближала мене, то відштовхувала. Здається, їй навіть було приємно дражнити мене, завдавати страждань. Сьогодні уважна і турботлива, а завтра – відсторонена і зла. Те наближає, то проганяє. Якщо чесно, то і я вів себе досить цинічно. Одного разу ми сіли і чесно поговорили. Про те, що не вміємо любити. На цьому все закінчилося».
Кирило, як травматик, акцентує увагу на своїх негативних якостях, немов підтверджуючи, що любити його нема за що. Насправді, поряд з ним поки немає людини, яка б зрозуміла і прийняла його таким. Яка не стала би влаштовувати скандал, а мовчки сіла поруч і взяла за руку. Яка показала би, що любов – це терпіння і розуміння, прощення і прийняття. Яка допоможе його серцю відтанути. Як же таку людину знайти? По-перше, визнати, що такі на світі є. І бути уважним до проявів почуттів оточуючих (часом твоя доля зовсім поруч). По-друге, навчитися відчувати: проживати і проговорювати свої емоції і відчуття. По-третє, дати собі можливість бути собою, а не грати колись придуману роль, що виконує функцію захисного скафандра.
А Кирилу я нагадала фразу улюбленого ним Гюго: «Розум багатіє від того, що він отримує. Серце – від того, що воно віддає».
Автор: психолог Марина Володіна
