дівчатками
Замість того, щоб задихатися від ніжності, я задихалася від болю та образи. Замість того, щоб сміятися від щастя, я плакала у своїй машині…
Я не робитиму цього ніколи і ні за що. Ні секунди не прикидатимуся, що йду тому, що не люблю тебе.
Прикидатися, що зачиняю ці двері, бо мені цього справді хочеться.
Ні секунди не прикидатимуся, що все нормально і нічого страшного. Що завжди знала, як усе закінчиться, і анітрохи не здивована. Чи не засмучена.
Тому що це буде неправдою.
Тому що ми з тобою мали бути разом. Ти і я.
Бо щоразу, коли думала про майбутнє, бачила нас удвох. Ти і я.
Бачила, як нам чудово разом. Як все чудово, і як ми щасливі. Ти і я.
Уявляла собі найпрекрасніше життя, про яке навіть не сміла мріяти, доки не зустріла тебе. Тому що воно ні з ким іншим було неможливе. Тому що для нього були потрібні ці двоє – ти і я.
І що ж із цього вийшло? Те, що ми сьогодні знаємо з тобою. Ти і я. Казка не закінчилася хепі-ендом. Ми не одружилися, не звели гарний будинок і не народжали купу діточок. І не прожили в коханні, і не померли одного дня, тримаючись за руки.
Все склалося зовсім інакше. Замість того, щоб задихатися від ніжності, я задихалася від болю та образи. Замість того, щоб сміятися від щастя, я плакала у своїй машині. Замість того, щоб бігати на побачення, я годинами дивилася на телефон, який ніяк не дзвонив.
Ти робив це знову і знову. Підводив мене. Щоразу, коли я тільки з полегшенням видихала, що нарешті все налагоджується, підводив знову. Щоразу, коли мені починало здаватися, що ти знову поруч і такий рідний, підводив знову. Знову і знову.
Не знаю, чому вірила. Чому сподівалася та чекала.
Але я із завидною завзятістю продовжувала ставити тебе і твої потреби на перше місце. Забула про те, чого хочу і що люблю, ніби цього ніколи не було. Аби тобі було добре, аби ти був щасливий.
Я настільки захопилася любов’ю до тебе, настільки сильно хотіла, щоб все було добре, і ми опинилися в щасливому майбутньому, що начисто забула про найголовніше – як любити себе.
Просто втратила себе. У цій величезній і всеосяжній любові до тебе я втратила себе! Навіть не згадувала про власні бажання та потреби. Робила не те, що було краще для мене, а те, що робило тебе щасливим. Я щосили намагалася вхопитися за те щасливе майбутнє. Де ти і я.
Я не могла ні про що інше думати. Ні про що інше мріяти. Нічого іншого бажати.
Але це тривало надто довго.
Настав час прокинутися.
Настав час сказати собі до болю чесну правду про те, що людини, в яку я закохалася колись, більше немає. Людина, яка цінувала, оберігала, пішла давним-давно.
Я просто цього не помітила.
Просто продовжую боротися за того, кого нема. За те, що немає. І я так захопилася всім цим, що втратила головне – втратила себе. Ту дівчинку, яка колись тебе покохала. Ту дівчинку, яка поважала та цінувала себе.
Настав час прокинуться і все змінити.
Настав час вчитися любити себе. Потроху і щодня. Відкривати, впізнавати себе. Повертати себе колишню.
Адже я нікуди не поділася. Я просто забула. Себе.
Тому ні. Я йду зовсім не тому, що тебе не люблю. Я йду, бо настав час вчитися любити себе більше. Це боляче, але чесно. І я впораюся.
