дівчатками
Криза від кризи різниться…
Кризу середнього віку прийнято вважати чоловічою прерогативою. Настає момент, коли вони раптом усвідомлюють, що молодість пройшла, а як жити далі незрозуміло. Все це супроводжується складними переживаннями та тяжкими екзистенційними роздумами. Жінкам, як знову ж таки прийнято вважати, такими «дурощами» займатися ніколи… Але все ж не так просто…
Криза середнього віку. Вона коли має настати? Що там каже наука? Я не в курсі. Мене накрило тепер. 50 – це середній вік чи пізно мене накрило?
Я раніше не розуміла, що це за фігня така. Усі кажуть, живу, живу і все ніяк не приходить.
А тепер добрий день.
Зате можу поділитися пишнотою відчуттів.
Щоб ви були готові.
Щоб знали як це.
А виявилося, дуже просто.
Живеш собі, все як завжди, нічим сьогодні не відрізняється від позавчора. І від року тому нічим не відрізняється. І від п’ять років тому.
Як дура витріщаєшся на гарних мужиків, кажеш їм ті ж слова, так само поводишся з ними. Так само, як і п’ять років тому поводишся з молодими, двадцятилітніми, розмовляєш з ними на рівні, смієшся з дурниць, але…
Реакція на твої жарти, на твої слова, твої погляди вже не та.
Ти як би не змінилася, а змінилися всі довкола. І ти знизуєш плечима і дивуєшся. Та що ж таке? Що відбувається? Чому всі довкола на тебе неадекватно реагують?
І ти підходиш до дзеркала і вдивляєшся в себе, і дзеркало каже — та все гаразд. Ось тут тільки очі підфарбуй сильніше, губки обведи олівцем яскравіше і плаття купи трохи більш просторе.
А потім тебе фотографує чоловік.
І не прямо ось коли ти готувалася, а раптово.
Коли ти не підозрювала ні про що, коли ти в домашній сукні, така як є. Без губки яскравіші і вії почорніші.
І ти дивишся, а там бабця.
І стає все раптово зрозумілим.
Ти пішла в інший часовий вимір.
Ти ще там не була.
Ти не знаєш, як там треба поводитися.
Ти не знаєш, які там є ніштяки. Але ті ніштяки, які були раніше, там точно вже не видають. Потрібно шукати інші.
І ти починаєш гарячково намацувати іншу лінію поведінки, інтереси, заняття.
А вони не намацуються.
Тебе тягне назад.
Але дороги назад немає і вже не буде.
І тут накриває.
Накриває туга, ностальгія та починається буря незрозумілих емоцій, і всі вони не позитивні. І всі вони не знайомі.
Вони схожі на паніку — як жити далі?
А далі невідомість.
Далі з розповідей хвороби, артрити, подагри і взагалі ніхто нічого доброго не обіцяє.
Говорять про якихось онуків і що в них радість життя.
А ти слухаєш і намагаєшся вірити.
Але не віриш.
Не хочеш вірити, що життя прекрасне онуками. Хто такі ці онуки? Їх ще немає, а ти вже ось ….. в жопі.
Дайте онука тоді чи що. А краще п’ять. А краще сім. Один не компенсує ту бурю емоцій, якої більше немає.
Нема онуків?
Дайте кішок.
Однієї мало.
Дайте п’ять.
Ні, не компенсує.
Дайте двадцять.
А ви питаєте навіщо тобі?
Мені треба.
У когось криза на одну кішку, моя на 20.
Криза від кризи різна.
