дівчатками
Нагадування про те, як важливо дякувати тим, хто нас оточує…
У мене ночував чоловік. Сорокарічний. Просто ночував. Рано вранці на нас чекала термінова робота.
Я прийшла його будити. Запропонувала йому каву в ліжко. Він несподівано розтікся в посмішці. Причому такій… Сором’язливій.
– А ти знаєш, – сказав він, – це все життя було для мене мрією, і я ніколи цього не отримував!
Я захихотіла, зварила каву з кардамоном, принесла йому чашку… Він подивився на мене з подивом і подякою:
— Це для мене, правда, вперше!
Цього разу ніяковіти почала я.
— Слухай, це для мене нормально… Гаразд, на сніданок яєчню з беконом та сиром будеш?
– О так!
— Ну, тоді я почну її готувати, коли ти підеш вмиватися… А то вона охолоне і буде несмачною, а хочеться тебе нагодувати кайфово.
— А це дуже сильна мотивація. І теж ти мене просто здивувала. Я чекав, що ти скажеш: почну готувати, коли ти підеш вмиватися, а то я тебе знаю, ти інакше не встанеш… А ось так, щоб мені… щоб смачно… Це дуже зворушливо! І дуже великий привід підвестися.
А далі він пішов вмиватися. А я готувати яєчню під музику, думати і тихо плакати. З якими такими жінками (а їх було багато, знаю) він спілкувався все життя? Мені здавалося, у таких простих речах, як кава та яєчня, нічого такого немає… Для мене це природно та нормально.
Я балую всіх, що знаходяться зі мною поряд, такими речами.
Я цього не помічаю.
Мені подобається годувати смачно, робити зручно та передбачати очікування.
Я не бачу ту воду, де плаваю.
Мені здавалося, що так роблять усі. А виявилося, ні…
Навіть якщо це просто черговий комплімент, хоч і не схоже, мене це дуже зачепило. Зачепило визнання цінності того, що мені природно…
Як же це іноді дивно та важливо!
Говоріть своїм близьким людям про те, у чому вони хороші, особливо коли вони цього не помічають.
Говоріть!
Від цього виростають крила.
Автор: Тетяна Мужицька
