Чому я мовчу?
Як і більшість людей, до сорока років я наговорився. B двадцять п’ять мені дуже подобалося спілкуватися, у мене було багато друзів. Вони і зараз є – на ментальному рівні: я знаю, що завжди можу до них звернутися в скрутну хвилину. Я цих людей як і раніше люблю, і вони мене теж, але словесного спілкування між нами майже немає. Те ж саме із найближчою людиною, з дружиною: ми говоримо дуже мало. Не тому що нам нема чого сказати одне одному, а тому що ми так добре один одного знаємо, що можемо обходитися мінімумом слів. Кожне її слово – для мене ланцюжок смислів.
Багато слів мають сімейне значення і відрізняються від загальноприйнятого. Навіть коли ми що-небудь докладно обговорюємо, нам потрібно значно менше слів, ніж якщо б це обговорювалося з іншими. C нею мені вистачає трьох-п’яти слів там, де треба було б сказати п’ятдесят людині сторонній.
Я дуже багато мовчу. Майже ні з ким не спілкуюся. He ходжу на жодні тусовки, крім тих випадків, коли зобов’язаний десь бути – на презентаціях, прем’єрах. І це не похмура втеча від світу, причина моєї некомунікабельності – не в неприйнятті навколишнього. Адже людина коли багато спілкується? Коли активно цікавиться навколишнім світом. A до певного віку людина настільки наповнена світом, що може розглядати світ всередині себе. Він більше не потребує додаткових питань до тексту.
Крім віку є ще один важливий фактор, що впливає на моє ставлення до спілкування і мовчання. Вся моя робота – наукова і письменницька – пов’язана зі словами. Мовчання – незмінна умова існування слова. За моїми спостереженнями, слова тих, хто не вміє мовчати, дуже небагато варті. Щоб слово було сильним, мовчання необхідно».
Євген Водолазкін
дівчатками